Новини і молитовні потреби місіонера в Уганді (жовтень 2018)

Опубліковано .

Все здавалося як звичайним днем. Я пішла в офіс нашої місії, де я тепер три дня на тиждень допомагаю в спонсорській програмі для дітей. І одним із моїх обов'язків це ділитися Божим Словом кожного ранку із працівниками. Але, можливо і ви самі таке переживали, що коли ви говорите до людей, то таке враження що поспілкувалися самі із собою. Ніякої відповідної реакції на Боже Слово, а саме звичайний вираз обличчя із словами: “ Thank you” - “ Дякую»

 

І таке відчуття наповнюють моє серце періодично після нашого ранкового спілкування. Адже ти однозначно розумієш, що люди не цікавляться тим, що ти там сама собі говориш. Так, це здавався одним із тих самих випадків. Ми почали читати і вивчати книгу Приповістей. І після нашого спілкування, ми помолились і направились в різні напрямки. Я лишилася в офісі опрацьовувати отриману інформацію і направляти на офіс у США. Решта лишили мене і лише одна працівниця лишилася зі мною.

Я добре знаю її і сім'ю, чоловіка. Але кілька раз помітила її поганий настрій, і очевидно це було результатом сімейних проблем. Деякий час я молилась, щоб Господь подарував мені можливість поспілкуватись із нею наодинці. Але вона одна із типів незалежних жінок, які не почнуть плакатись тобі в плечі і говорити про свої проблеми, а навпаки, із пластмасовою посмішку видавлять потрібні слова: “Everything is ok” - “ Все добре” - мене на одинці” або в сучасному перекладі я б сказали - “ відстань від мене / лиши мене на одинці”

Не торкаючись її захищеної території, яка виглядала під високим тиском та ще й зі зображенням “ обережно вб'є” - я просто задала одне запитання. Чесно, не очікуючи чогось незвичайного. Але...Жіночка нахилила голову і промовчала. Через секунди, коли вона подивилась на мене, її очі були вкриті потоком сліз. Вона вже не могла більше стримувати тієї болі, яка роз'їдала її із середини. Не питаючи вже нічого я поставила ближче до себе пустий стілець, давши знати що готова по говорити більше.

Image 002Наступні 2-3 години на одинці були вкриті не лише її сльозами, але і моїми. Більшість із того, я знала, здогадувалася. Вона подивилась знову на мене зі словами: “ Сьогодні зранку коли ти запитала мене на нашому спілкування, що займає перше місце в моєму житті після Бога — я відчула ту біль яку завдає мені мій чоловік.” Історії за історією, і знову сльози. Її серце було розбите на дрібні шматочки і вона лише міцно тримала її останню дитину, якою дорожила так сильно, а з рештою намагалася змиритися. Я читала її місця із Біблії, потішала, пояснювала і намагалася показати вихід на ситуацію, яка вже здавалася безвихідною. Сама не потрапляючи в подібні ситуації, а лише читаючи із книг подібні історії, я не до кінця знала правильну відповідь. Звичайно всі дружно скажете — “Молитва, Ісус Христос, пробачити” - а коли людина поститься тижнями за ті проблеми, а в серці не має ні краплинки прощення до того, хто знову і знову розпинає її серце. То як далі?

Я побачила її зовсім іншою, яка потребує Божої милості і загорнення в любов, а не дорікання. В кінці ми помолились, тримаючи міцно її руки, вкриті сльозами. І запропонувала їй приходити із чоловіком до нас в гості. І не на диво, Бог дав можливість побачити її чоловіка і не витрачаючи можливості, я трішки сказала про те, як я задоволена його дружиною і яка вона безцінна, і він, як чоловік, має ще більше її цінувати і любити, щоб ніхто не вкрав :) На моє здивування, він повний посмішки аж сам відчув гордість за таку хорошу дружину, і того ж дня по на купляв їй матоків ( зелені банани), ананасів і ще всякого іншого. Наступного ж тижня, я запитала мою жіночку, як все там дома і як ситуація. Вона посміхнулася і тихо сказала: “ Все чудово. Дякую.” Вона і чоловік погодились прийти до нас в гості хоч раз у місяць, тому скоро будемо готувати піцу разом! І звичайно — піца — це лише привід! А решта, молимось щоб Бог благословив наш час разом і працював в серцях цієї сімї. Тому будемо вдячні, якщо ви також підтримаєте нас в молитвах за цю сім'ю.

А потім був табір для діток :). Чому ставлю посмішку після слова “діток” - мабуть ви вже здогадалися. Я була відповідальна за ігри для маленьких від 4 до 7 років. Мені дали маленьку команду із 7 місцевих молоді і 4 американців. Я підготувала двох лідерів із місцевих, які мали організовувати діток і відповідати за ігри. Теоретично ми повинні були мати 200 діток, які прийдуть до нас на ігри. Але ж ми в Уганді! Першого дня до нас ринула хмара діток - 400. І яка там вікова категорія. Коли він тобі дивиться в очі і каже, що 6 років, та тільки чомусь виглядає на 13! - може виріс, бо багато пошо їв :) Але то вже в минулому. Тая ( дівчина з України, яка була в Уганди на місії 9 місяців і вже повернулася в Україну) подивилась на мене, а я на неї, не до кінця розуміючи де всі наші помічники подівалися. Лишилось лише декілька. Ну що ж, пішли. Тримати організовано 400 діток, більшість які ігнорують все, що ти говориш, було не просто.

Поділили ми їх на 7 команд і почали грати. Але, важко в тому, що вони не слухають, хто куди хоче туди вирішив піти. Хтось таки уважний і зацікавлений грати, мати весело час, а деякі тільки показують тобі язика на прохання — не брати м'яча. Тому перший день табору був важкий, та ще й із часом на ігри довго — майже 1.5 години на сонці! У ввечері я була помідором :)

День 2! Наступний день був ще цікавішим! Але принаймні, всі помічники були на місці і мої лідери проводили ігри, а я лише давала поради і трішки допомагала. Діти були більш організовані і прибігли справді ті, хто хотів грати, а нервувати нас. І звичайно теорія про те, що самі прості ігри реальністю. — тут можуть бути складними — стала

Image 003

День 3! Мабуть останній день зажди найкращий. Не тому, що він останній — хоча це також частина правди, а більш тому — що всі вже все знають. І ми мали не перевершений час на іграх. Багато сміху, активності і веселощів. Навіть, коли настав час іти на іншу частину розкладу, діти ж хотіли ще б 5 хв.

Після обіду мали прийти батьки на закриття табору. І на диво, цього року прийшло менше батьків ніж минулі роки. Приблизно 600 -700 людей. Хоча ми розраховували на 1000. Дітей останнього дня було більше ніж 3000, але всі отримали обід і навіть подарунки в кінці табору. За ці три дня майже 300 діток прийняли Ісуса Христа як особистого Спасителя, і ще багато батьків також молились молитвою покаяння після проповіді пастора Мозеса. Тому моліться, щоб люди, які покаялися не зупинилися лише на цьому, а продовжували відвідувати місцеву церкву і зростати духовно.

В моєму серці ці дні були дивні думки стосовно такої кількості і продуктивності такого табору. Та якщо я обмежена власною силою, то чому я тобі обмежую Бога в кількості на яку Він може вплинути? Я звикла думати: “ Не кількість важлива, а якість. Чим менше дітей, тим краще ти можеш донести Істину.” І знаю, що багато людей згоджуються з цим, але це як дивитися на цифру 6 із різних сторін — для когось це шість, а для когось 9 :) І хто правий? Залежно, з якої точки ти на це дивишся! Тому, моя справа — це робити все найкраще для Слави Божої, викладатися на всі 100, не лінуватися, не обмежуватись — а Бог є Той, Хто працює Духом Святим в серцях. І це не наша задача покаяти людей — наша задача засвідчити і показати Бога так, щоб вони повірили, що Той, про Кого ми говоримо і справді є Тим, чим ми живемо і рухаємося.

Наступний напрямок — в гості до мами Стівена, або нашому українському — свекрухи. Адже останній раз я була в гостях 1 рік і 3 місяці. :) тому. Після 9 годин в автобусі із Кампали, я лише мріяла лягти в ліжко. Адже були такі відрізки дороги- а це вам гори, ніч — коли я серйозно молилась, бо не правильний рух керма водієм, чи то слизькі камінці під колеса — і привіт прірва! Але, якщо ви читаєте цього листа — то Бог добрий до нас і ми справилися із такою не простою поїздкою. А в селі, як і в Україні — роботи багато. Тільки у нас городи картоплі, а тут плантації бананів, кави.

Але перший день — то був “ День відкритих дверей” - бо всі із села хотіли прийти і привітати, потрогати Стівену дружину. Наступний день ми пішли відвідувати тих, хто не встиг це зробити. А потім пішли на базар купити м'ясо - вирішили влаштували маленьке лакомство сім'ї. Я давно говорила Стівену, що хочу сходити в гори — ну от і пішли на базар! 1 час лише в одну сторону :) , а там ще й не було м'яса! Але спробувала їх місцеві ліпеники: борошно касави змішане із солодкими бананами і жарене в олії. Виявилося, коли ти голодний — то справді смакота! Ходити то добре, але ж треба щось помагати вдома.

Як виявилося треба було полоти банани, бо багато дощів і бур'ян росте швидко. Я ж то вмію сапати, та тільки виявилося, що банани — це не тільки жовті фрукти на прилавку в магазині чи то в коробці, а високі зелені рослини, які не люблять сапану землю, тому бур'ян треба виривати лише руками! Намагаючись удобрити землю, вони складають все, що можливо: жовте листя, гілляки, розрубують старі рослини бананів на шматки — щоб все перегнивало і удобрювало землю. Тому і справді ґрунт багатий і дуже чорний. Та тільки виривати бур'ян поміж всього того не так і зручно. І коли територія не 10 соток, а 50 соток : ) Ми дружно із чоловіком направились на боротьбу із бур'яном, він рубав пангою гілля і не потрібні рослини банан, а я виривати бур'ян — із корінням, бо кілька раз дехто прокоментував, що я не можу бур'ян із корінням вирвати і всі будуть сміятися — хто тут так полов. Тому намагалася робити все найкраще , як справжня угандійська жінка. І з Божою допомогою, ми справилися із частиною плантації — а потім на мою радість почався дощ!

Image 004Не витрачаючи час, я вирішила допомогти на кухні. Хоча вже кілька раз всі дружно стояли дивилися, як я буду готовити їсти і потім на здивування перешіптувалися: “ вона вміє чистити картоплю, вміє чистити цибулю” І тому наступним рівнем — це було перетерти арахіс в борошно, звичайно вручну. Знаю, що в старі часи і в Україні робили так само, але ми зараз всі сучасні люди — з блендерами. Ну а тут в Уганді — ручним блендер. Така велика ступка із дерева, в яку засипаєш арахіс і потім товчеш його кілком допоки стане борошном. Чесно, я була самовпевнена — та, що там 15 хв і все буде готове. Та тільки після цілої години моїх старань, мама забракувала і сказала, що не достатньо перетерто. Тут і тренажерний зал, і мускули, і аеробіка :) Ще 20 хв і я розуміла, що або здаюся або ми лишимося бех вечері. Вони на мене поглянули: спотівшу білу дівчину, яка сиділи в темній кухні, наповненій димом, і спитали ще раз — чи потрібна допомога. Але ота моя впертість. Вирішивши зіграти на тому, що в мене є ж чоловік — то я попрошу його допомоги, а мама ж старенька вже жінка.

Чоловік не був дуже радий, бо знає, що це не так просто і швидко. А потім ще й виявилося, що я не до кінця достукувала кілком і багато арахісу лишилося на дні не перетертого, тому все мало бути спочатку! Стівен поглянув на мене із посмішкою і сказав: “ Це тільки чоловіча робота, навіть мама не перетирає арахіс.” Для мене це був неймовірний урок — не треба займатися показухою в Уганді, щоб всі тебе обожнювали, а бути такою, якою є насправді — навіть якщо не вмію, просто сказати. Після 2 годин, ми вже ласували вареними зеленими матоками ( бананами) із арахісовим соусом. Тому на завжди запам'ятаю свою поїздку в село і цей арахіс.

Писати виявилося дуже багато, адже не надсилала листа два місяці. Тому прошу вибачення і буду старатись писати постійно.

Ми мали можливість говорити із Брендою, і повідомили що скоро лишаємо місію і хочемо переїхати в іншу частину Уганди, ближче до Південного Судану, і там створювати українську точку. Вона не була здивована, мабуть здогадувалася про наші наміри. І ми потребуємо ваших молитов і підтримки. Для мене це таке враження, що як перший раз їхати в Уганду — нова територія, нова мова. Все лишати і починати все з початку. На даний момент ми знайшли ділянку землі як для будівництва місії, так і для нас особисто, зовсім поруч. Зареєстрували місію “ World’s Shepherd foundation” і молимось за наступні кроки: покупка землі і потрібні фінанси на будівництво, але саме головне - за людські серця, до яких ми йдемо. Молимось, щоб місцеві люди були відкриті до Божого Слова, щоб були хороші відносини із владою, правильне оформлення потрібних документів і Божа рука над всім, що має бути, мудрість у керуванні тим, що Бог дає. Також за наший переїзд і місце, де ми зможемо орендувати. Я особисто ніколи не створювала ніяких місій, не бізнес людина, але вірю що Бог бачить іншу мою сторону/здібності, якщо відкриває можливості віщати Його Істину в іншій частині країни. Стівен неймовірна підтримка і допомога для мене зараз. І це моє благословіння, що це і його бажання серця також. А ваші молитви і підтримка є не від'ємною частиною для нас.

Звичайно дякуємо за молитви, якими ви огортаєте нас зараз. За підтримку, яку ви виявляєте навіть у фінансовому плані, і за те, що пишете, цікавитесь більше ніж коротким листом і при цьому ділитися новинами на тій стороні. Для нас це важливо! Дякуємо і нехай Бог рясно благословить кожного із вас на тому місці, де ви проливаєте Його світло! І нехай наші серця всі разом палають донести Добру Новину спасіння по всьому Світу і тоді прийде Христос!

“Я радісно буду втішатися Господом, нехай звеселиться душа моя Богом моїм, бо Він зодягнув мене в шату спасіння, і в одежу праведності мене вбрав...”

(Ісая 61: 10)

Стівен та Галина Тумвесідже

Уганда, 2018

Адреса

  • ул. Л. Толстого, 3-Б
  • Киев
  • 01004
  • Украина

Контакти

Наші партнери