Новини і молитовні потреби місіонера в Уганді (серпень 2017)

Опубліковано .

Чи буває у вас враження ніби те, що ви робите в перший раз?

Після 4 годин  в місцевому транспорті в Кампалу, я мала можливість трішки відпочити, адже потім ще 9 годин в іншому автобусі. Так от, добратися на іншу сторону Уганди, а саме на в західну частину, виявилося не так просто. Звичайно люди звертали увагу на мою присутність в місцях, де мабуть мзунгу не так часто бувають. Та я ж намагалася примаскуватися під місцеву, говорячи трішки на луганді.

Після довгої поїздки, ми чекали ще 5 години, щоб іншим транспортом нарешті доїхати до, майже, місця призначення. Вирішили, не витрачаючи часу, зробити деякі покупки, ну бо ж не гарно з пустими руками їхати в гості. І навіть в цій частині зустріла мзунгу ціну ... мої друзі подивилися на мене, і щоб виправдатися я сказала: “... я можу тут постояти, а ви купуйте самі”. Але що здивувало мене по справжньому так те, що ніхто мені не говорив - мзунгу. Я не чула такі звичні фрази, які постійно звучать в мою сторону в нашій східній стороні: дай мені мої гроші, дай мені мій одяг, купи мені кока-колу і т.д. Навіть дітвора не тикала на мене пальцем і складалося враження, або вони на це не звертають увагу, або ж просто по іншому вихованні. Я стояла біля магазину, спостерігаючи за місцевими людьми, вивчала відмінність з нашою частиною Уганди, порівнювала найменші деталі і вражалася протилежністю культур. Для мене це було ніби вперше мої ноги ступили на Угандійську землю: якби я не намагалася привітатись, зав'язати розмову чи познайомитися — вони мене не розуміли, бо лусамією не говорять, луганду не розуміють і звичайно англійською не всі володіють. Так от бути глухим і німим вдруге виявилося не так просто. Люди тобі посміхаються, вітають тебе...а ти у відповідь тільки хитаєш головою, посміхаєшся також і видаєш чисто угандійський звук “ иииии”, який, як пізніше мені сказали, тут також не використовують.Один чоловік повільно проходив повз мене і дуже активно щось говорив ...я ж лише посміхнулася і видала оте угандійське слово-звук, яке більше схоже на наше “так” або на погодження з тим, що говорять.  І тут мої друзі випали від сміху...я в недоумінні повернулася до них із запитанням в очах промовила: “Я ж намагаюся бути ввічливою до нього..чого ви тепер з мене смієтеся” На що вони ще більше почали сміятися, і  через кілька секунд запитали: “А ти знаєш, що той чоловік говорив? ” Відповідь була очевидною, що не знала, бо якби щось на нашій мові, то може б до мудрувала, а так то ні... Ще кілька хвилин сміючись чи то з мене чи то із сказаного, вони мені підбадьоривши, сказали : “А я думав, що ти  білий  манекен  в  одязі  стоїш... а  ти  виявляєшся  жива...”  Тепер  вже  я сміялася.... За 4 роки в Уганді я чула найрізноманітніші імена-клички ...але щоб назвати мене манекеном....такого ще не було! І на наступні дні в західній Уганді, ми постійно згадувала цю історію і розказували іншим.Так от після всіх годин в найрізноманітніших транспортах, бодах ми дісталися до нашої цілі. Я люблю гори... Я в захваті від краєвидів які ховаються за лахматими деревами на самій верхівці... “Ще кілька кроків і ми будемо дома”- Маклін і Стівен усміхнувшись, сказали мені і впевнено повідомили, що тепер ми з усіма нашими рюкзаками, мішками ( ну як в угандійському стилі)... чи то в українському, коли їдемо на базар — мали іти ще в саму глибінь села. Добре, що добрі люди нам допомагали. І от... я, нарешті, побачила нашу ціль, будинок... де нас дуже тепло прийняли з обіймами і турботою.

Маленьке село на верхівці пагорба...  де я не знайшла жодного будиночку з трави та землі... Я не могла говорити, бо не знаю їхньої мові... правда пізніше вивчила кілька  нових  фраз. Але все так мені нагадувало перші дні в Уганді. І звичайно ж культурний шок! Ви можете подувати: чого мені дивуватися...це ж все рівно одна країна. Але на заході Уганди ви не знайдете трав'яний будинок, дітвора причепурена, добре доглянута, одяг чистий і навіть не дірявий...97% дітей відвідують школу!!!! Уявляєте — 97% навчаються в школі! І що цікаво, батьки самі оплачують навчання.Складалося враження, що я потрапила в іншу країну! Ніяких слів і натяків що я біла, чи то дай мені гроші... Я не можу сказати, що вони багатші — багатші в їхній серцях однозначно. Чоловіки також відрізняються — вони не сидять в холодочку під дерево і грають у карти, а працюють від ранку до вечора.
Деякі думають, що вони мають хорошу оплачувану посаду, офіс... але таких одиниці, решта всі працюють на власній землі, вирощують каву, матоки (сорт зелених бананів) та жовті солодкі банани. На вулиці не знайдете щоб зранку або в обід продавали чіапаті або мандазі... лишень у вечері. Адже якщо в тебе є сім'я, то хороша господиня має готувати їжу для свого чоловіка, якщо ж ні — то яка ж ти тоді хазяйка! Лишень не забула — місцеві чаклуни, знахарі — тут до таких не ходять, якщо  вони  і  є,  то  про  себе  не  розголошують,  бо  знають,  що  можуть  бути покарані племенем. Тому люди і не ходять і поклоняються ніяким духам, не задобрюють мертвих родичів і не приносять всілякі жертви. Якщо люди стикаються з втручанням духів, то звертаються до місцевих священників.Протягом всіх днів намагалася чим більше вивчити це плем'я, звичайно порівнювала і коли повернулася на схід Уганди, то всі мене розпитувала, як там та частина. Виявляється наше плем'я самія не люблять нєньянколе. Вони вважають що  нєньянколе наглі  люди  —  завжди  десь  при  високих  посадах, мають хорошу освіту, займаються бізнесом...

Я не хочу говорити, що от ці погані, а от наші хороші. Бо якщо вони не знають Христа, як особистого Спасителя, то ніякі посади чи ніяка бідність не буде виправданням для них чому не обрали спасіння. І якщо в один день мені прийдеться поїхати знову на Захід на тривалий час, то підхід до людей, і мова, і звичаї — все потрібно вивчати і це займе час, щоб адаптуватися до них, а їм прийняти мене.  Тут же - я вдома, без страху можу ходити, їздити в інші села і відкрито говорити про Христа. Деякі дивуються, коли я звертаються до них на їхній мові. І лишень Бог знає де я маю знаходитись на даний час, і коли мені потрібно буде рухатися в іншому напрямку.

Я давно писала про одного чоловіка, його ім'я Джорж. Він член   нашої   церкви, готовий долати 12 км, щоб потрапити на служіння, і не вадливо чи дощ, чи дуже холодно. Він один  із  людей,  кого поважаєш і любиш із першої секунди знайомства.

Непомітний, тихий,але любить щоб все було в порядку, діти не бігали та не шуміли в церкві. Якщо вперше його зустрінете, то може скластися враження, що в нього є якісь ментальні  проблеми,  але  через  наступні  секунди,  ви  точно  зрозумієте  його серце по Ісусі Христі. Він живе дуже бідно. Якщо говорити  про межу бідності в Уганді, то ви вже з фотографій та листів знаєте. Але якщо навіть розділити на дуже бідних, то він підпадає під саме ту категорію. Джордж ніколи нічого не просив. Ніколи не говорив, що він або хтось в сім'ї хворий і потребує допомоги.

І от якось так ми поїхали до нього в гості. Ми сиділи в малесенькому будиночку, де було лишень одне ліжко і кілька стільців. Можна було насолоджуватися голубиною неба, яке вдивлялось на нас із самої дірки даху із бур'яну...  або ж  підставляти посуд, щоб зібрати воду під час дощу.  Його дружина, маленька на ріст на худорлявого стану, тихенько увійшла до кімнати, стала на коліна і, опустивши очі до землі, привіталася. Шукаючи щось в старий залізній  скрині,  яка  служила  для  сім'ї  гардеробом  і  надійною  схованкою, жіночка не помітно пішла на двір. Через кілька хвилин вона повернулася, причепурена і в гарній сукні. “Та вона справжня принцеса” - чомусь промайнуло в моїх думках.

Ми багато говорили і якось запитали за будинок. Джордж   розказав,   що це не їхній будинок, а вони  орендують,  і хазяїн хоче щоб вони виселилися. Також він показав неподалік будинок, який він самостійно намагається будувати.

Робін без слів запитала  мене,  як ми можемо допомогти. В голові вже була купа ідей, але як завжди, не хочеться згарячу рубати дрова. Тому, повернувшись додому, ми почали молитися за це питання.  І  Бог  турбується  про  тих,  хто  вірний  Йому!  Знайшлися  фінанси, молодь з нашої церкви, які виявили бажання безкоштовно допомогти, також жіночка з Біблійного навчання — готувати їжу.

Радість, яка наповняла очі цієї сім'ї, говорили про щирість і вдячність перш за все Богові, який почув їхні тихі молитви за це прохання.  І  вже через 1.5 тижні, вони переїхали жити в новий будинок. Тому через маленькі свідчення  Бог показує Свою любові турботу, Свій правильний час в усьому як в житті цієї сім'ї, так і в кожного ізнас. Чи маємо ми сумніватися в Його вчасній відповіді — ні трішечки! Така маленька праця зворушила серця наших молодих хлопців та ще кількох чоловіків, які приймали в цьому участь.  

Тому моліться за сім'ю Джорджа, за хлопців та чоловіків, в яких Бог почав працювати через цю допомогу.

Лишень два дня і розпочинається табір для дітей! ...а от скільки діток прийде для нас це ще таємниця..але очевидно багато, слідкуйте за новинами в Facebook.  Моліться, щоб Бог Сам був центром всього табору, і все було організовано, вчасно і без інцидентів.Дякую за ваші молитви, підтримку і звичайно новини з України, якими ви періодично ділитися зі мною. Маю надію скоро відвідати рідну землю. Також дякую за вітання, які ви надсилали на наші заручини із Стівеном.


“І сказав мені Господь: “Ти добре бачиш, бо я пильную Свого слова, щоб справдилося воно.”” Єремії 1:12

Уганда, серпень 2017

з любов'ю і молитвами ваша Галінда

 

Tags: Місіонерське служіння Уганда

Адреса

  • ул. Л. Толстого, 3-Б
  • Киев
  • 01004
  • Украина

Контакти

Наші партнери