Перші новини з Уганди

Опубліковано .

“Ми маємо поспішати, щоб вийти на гору, допоки не розпочався дощ...” - сказав хтось із нашої команди. Машина далі не могла їхати і всі хутко розбирали свої речі, пакуючи на спини, голови та руки. Перші каплі холодного гірського дощу починали наздоганяти наші стомленні ноги від кількох пройдених метрів в місцевості Будуда. Хмари чи-то показували радість від приїзду нашої команди проповідувати Євангеліє, чи-то привідкривали двері до погодних умов на наступні 3 дні.

Багато чоловіків, дітей намагалися нам допомогти зі всіма речами. Згори можна було бачити натовп народу з коробками на голові. Дітвора з радісними посмішками та босими, грязнючими ногами скакали по мокрій траві, періодично посковзуючись, ніби на льоду. Вони вже вміли тримати рівновагу. І навіть тоді, коли перед ними з'являлась стежинка, вкрита грязюкою із глини, вони без особливих зусиль долали її. Для мене ця картина нагадувала історії і різні фільми про перших місіонерів. А дощ в свою чергу рясно нас благословляв.

Іти виявилося не так далеко, на перший погляд. Але коли справа дійшла, щоб спуститися до будиночку, де частина нашої команди мала жити, виявилася не з простих для білих людей. Оскільки глина там постійно мокра, а після дощу — нагадує грязьовий каток. Спуск був крутий. Я стояла, намагаючись не показувати свою паніку і бажання від наступного кроку зустрітися лицем до лиця з багнюкою. Уявляла собі картину, як зараз місцеві будуть сміятися із мене, коли я посковзнусь, упаду. Відкидаючи всі оті уяви і думки, я старанно робила кожний крок, відчуваючи тяжкість на моєму взутті. Ну я ж професіонал ходити в гори, треба і брати зручне взуття... тільки я забула, що це не Україна і не Карпати. Мої ноги знову роз'їхалися в різні сторони і я щосили ухватилася за найближче бананове дерево. Темні ж хмари перетворили 3 години дня, на північні сутінки. І тут до мене простягнулась темношкіра чоловіча рука. Піднявши переляканий погляд, я побачили щиру широку посмішку зі словами: “Я вам допоможу дійти, тримайтеся за мене.” Через кілька метрів я бачили частину команди, які вмостилися на пластмасових стільцях. А потім чашка гарячого молочного чаю розігнала всі страхи і бажання, щоб все це закінчилося і я, відкривши очі, була вже на місії.
Нам приготували смачнючий обід в угандійському стилі: тобто матоки (страва із зелених бананів), рис, арахісовий соус і ще всяку смакотінь. По розкладу ми мали організувати місце, де ночуємо, а потім іти на служіння в церкву. Як нам сказали: “... то це ось тут, трішки пройти...” Але я вже знаю ці угандійські міри часу і дистанції. :)
Будиночок, де мали ночувати всі жінки команди, знаходився трішки на підйомі гори, кілька метрів від іншої частини команди. Що хочу зауважити: стиль побудови будинків зовсім інший, ніж в селі, де ми живемо зараз. Високі будиночки, розділення на кімнати, покриті залізом, а не травою.
Вже через годину вся команда прямувала до тієї церкви, яка була десь тут неподалік. :) Це не була звичайна дорога. Вузенька стежинка, яка з однієї сторони переростала в гору, а з іншої - зривалася обривом. Стежинка для однієї людини була переповнена малечею, які збігалися полюбуватися білими людьми. Адже більшість із них бачили їх вперше. Підйоми, спуски, маленькі джерельця та городи змінювали картину нашого походу до церкви. Наший гід постійно тикав пальцем кудись в далечінь на іншій горі зі словами: “Ще трішки. Ото там. Бачите?... де високі дерева? Так за тими деревами є хатка і наша церква.” При кожному його подібному коментареві мені згадувався наший український жарт: а за деревом дерево...

Церква виявилася і справді тим будиночком, за тим великим деревом на іншому краю іншої гори: маленька, але наповнена малечею і декількома дорослими. Служіння було наповнена Божою присутністю. В прославленні, в проповідях, свідченнях та молитвах була видна Його рука, Його благословіння. Повіяв легенько вітерець через вікно, з якого виднілися очі одного із місцевих підлітків. А піднявши очі вище, я бачила наближення тих самих хмар, які вже сьогодні нас зустрічали. Через хвилину, полилися ріки Божих благословень настільки гучно стукаючи по даху маленької церкви, що не можливо було зрозуміти слова ведучого. Тому всі почали молитися: дорослі і малі, темношкірі і білошкірі, на різних мовах, хто сидячи а хто схиливши коліна. Це була картина для мене, коли всі народи схиляться перед Богом в поклонінні. Лише в нашій команді були місіонери з різних куточків землі: США, Німеччина, Болівія, Перу, Україна. А якщо врахувати місцевих жителів і їх племінні належності, то без сумніву так міг організувати тільки Господь. Отак, на вершині гори, в місцевості Будуда, в маленькі церкві ми всі різні, але об'єднані кров'ю Ісуса Христа, поклонялися і прославляли Того, Хто нас зібрав усіх разом! Бог неймовірний у Своїх задумах!!!
Як тільки дощ вщух, ми всі поглядали один на одного з єдиними словами, як ми доберемося до нашого тимчасового мешкання. Я молилася, щоб Бог виправив наші дороги, ніхто не падав і не постраждав. Поглядаючи періодично
на хмари і їх наміри ще раз злити на нас краплі дощу, ми поспішали до дому. До мене пристала дітвора, з якою я встигла подружитися в церкві і які так ретельно дотиками досліджували мої руки, нігті, волосся... За одну руку мене тримало дві дівчинки, які вважали що допомагають мені не впасти, а для мене це було зовсім по іншому: намагаючись втримати рівновагу на небезпечно-слизькій ділянці, я ще тримала тих двох дівчат, які тільки перешіптувалися і сміялися. Хоча цього разу дорога назад була набагато швидшою, ніж коли ми йшли вперед. Чи то вітер із дощем гнав у спину, чи то страх темряви, яка вже заповзала поміж деревами. Але ми прийшли до місця призначення без падінь і пошкоджень.
Знову попиваючи гарячий молочний чай, слухаючи періодично шум дощу, команда ділилася своїми першими враження і переживаннями, благословеннями і задачами, які ставали перед ними. Ми сміялися з того, що лишилося лише в пам'яті і на фотографіях. А після вечері жінки мали знову зібратися з власними силами, щоб дійти вверх до будиночку для ночівлі. Загрузаючи знову і знову в грязюку, ми все таки дійшли. Пізніше для нас принесли теплу воду купатися, а цілу ніч охороняли на холоді, дощі двоє місцевих чоловіків. А ніч і справді була холодна. Навіть закутавшись в теплу ковдру, посеред ночі я прокидалася від підступів холоду. Чуючи голос наших охоронців, виникало співчуття до них, але з іншої сторони неймовірне задоволення від їхньої жертовності. Це було для мене щось новим, чого я не зустрічала в Уганді за ці роки. Адже це зовсім інша місцевість, плем'я і їх особливість.

Наступного дня ми розділилися на команди, і вже тримаючи в руках палки, піднімалися аж до самої вершини гори, відвідуючи кожну хатинку, яка виростала ніби із гори. Нас радісно запрошували ділитися з ним Євангелієм, молитися і просто слухати переживання місцевих жителів. Всіх турбували одні і ті самі питання: школа, лікарня, які були майже не доступні. Кожний намагався щось нам подарувати: квасолю, авокадо. Багато відвідати будиночків не вдалося, адже вони були розкидані по всій вершині гори. Придивляючись на годинник і хмари, наша команда: Джонатан (з Перу), Павло (місцевий перекладач), ще одна місцева дівчинка і я, Галінда, шукали стежинку, яка стане найближчою і безпечною дійти до дому. Павло бачачи мої невпевнені кроки, нагадував, що ми маємо зійти згори допоки розпочався дощ. Тут нам на зустріч вийшла жіночка (для мене її поведінка справді була дуже дивною) і тягнучи мене за руку, просила до її дому. Враховуючи кожну краплину, яка звістила нам про наближення дощу, ми вирішили все-таки зайти в гості і помолитися за ту жіночку. Тільки чомусь у моєму серці був неспокій дивлячись на її спосіб життя. Розмахуючи руками, вона вказувала на зображення Ісуса Христа, які висіли на стінах і мали свідчити про її набожність. Вона розповідала про проблеми в сім'ї, просила щоб молилися за повернення чоловіка і дітей. Слухаючи всі її пояснення, я відчувалося зовсім інше. Питання, яке обплутувало мою голову: Вона що п'яна? Ми помолилися за неї. Потім я попросила, щоб перекладач переклав про що я саме молилася. Вона лише похитувала головою. Тільки лишивши будинок, я почала розпитувати Павла про ту жіночку. І як виявилося, мої здогади були не даремними. Розказавши про спосіб її життя і все, що сталося, я зрозуміла, чому Бог спрямував мене молитися за ту жіночку саме в тому напрямку.
Нашу розмову і мої роздуми перервав дощ, який з усієї сили почав умивати моє обличчя. Мокрі гілляки обіймали мене з усіх сторін, звично-незвичний грязьовий каток не піддався моєю підкоренню. Посміхаючись після падіння, я піднімалася і намагалася бігти, не скочуватися. Стежки були нові, непрохідні, більше нагадували якісь джунглі. “Де ми? Нам ще далеко?” - періодично запитувала перекладача. Ще кілька будиночків і ще той непідступний спуск і ми мали добратися до потрібного місця. Наша команда прийшла останньою.

В списку справ після обіду — знову церква. Цього разу в моїй голові не було песимізму, а навпаки — із задоволенням долати нові вершини, які Бог відкриває переді мною. Церква виявилася прямо в церкві — 10 хв. Служіння: хороші свідчення, проповідь, спів, дитячий спів. А після служіння в центрі села, чи то на самій прямій території ми почали організовувати ігри для дітей і дорослих. Всі сміялися, із задоволенням приймали участь і стрибали від радості, коли потрібна команда перемагала. Потім Джонатан ділився Євангелієм, адже зійшлося досить багато людей, тих, кого не було в церкві. І це була чудова можливість почути про жертву Ісуса Христа. Тому місце, де, як правило, проводять язичницькі ритуали і танці, стало місцем, де проповідувалося Євангеліє і спасіння!

Наступний день мав бути в короткій формі. Тобто після сніданку, повертатися на місію. Але це було б занадто просто і ідеально. Тому звичайно так і не сталося. Нас запросили в гості, які перетворилися на чаювання і поїдання бананів та арахісу. А потім виявилося, що наш транспорт зламався і тому ми мали іти до наступного великого села. Це виявилося досить цікаво не лише для нас, а більше для місцевих, які спостерігали за десятком білих людей, що розхолоджували по їхнім вуличкам. Десь там, в якомусь із наступних сіл ми мали зустріти наший новий транспорт. Тому повернулись ми стомленні, але з багатим запасом спогадів від цієї поїздки. Про яку ви можете читати і переживати з нами.
Хоча це було кілька днів тому, але перед моїми очима я бачу ті стежинки, події такі живі і досі дихають. Це не просто розповідь про місцевість Будуда, а життя тих людей, їх потреби і наші серця, які хочуть повернутися одного дня.
Повертаючись на декілька тижнів назад, у нас був табір. Цього разу його назва: Олюялі тобто Слава. Останнього дня прийшло 2860 діток, більше ніж 1000 батьків на закриття. Не рахуючи скільки людей того дня підіймали свої руки із бажанням покаятися. Не називаємо кількість, бо не знаємо. Так само багато дітей, які вирішили відати своє життя Ісусу. Єдине, щоб ви молилися за подальшу працю з тими дітьми і дорослими.
Також цього року планується хрещення в церкві при місії. Зараз проводиться спеціальне навчання для тих, хто виявив бажання прийняти хрещення. На першу зустріч прийшло 30 людей. Тому підтримуйте їх в молитві і цьому часі їхнього навчання.
Дякуємо за вашу підтримку і молитви, адже попри непорозуміння з якими ми стикнулися із самого початку, Бог нас привів знову на це місце. Тому продовжуйте молитися, щоб Господь відкривав нам Своє бачення нашого перебування і відповідно нашої слухняності до Його намірів. Також планується поїздка в листопаді в табір для біженців із Південного Судану, який знаходиться на кордоні з Угандою.
2 Коринтян 5:15 “ І Він помер заради всіх, щоб живі не жили заради себе, а щоб ми жили заради Того, Хто помер і воскрес з мертвих для них.”

Tags: Місіонерське служіння Уганда Мацак Галина

Адреса

  • ул. Л. Толстого, 3-Б
  • Киев
  • 01004
  • Украина

Контакти

Наші партнери