Звіт від місіонера в Уганді
Дивлячись на календар, розумієш, що вже дуже скоро триматимеш квиток в руках на якому милуватиметься назва Київ. Але це не означає, що я не маю ділитися угандійськими історія і деяким реальним досвідом, який був отриманий нами протягом нашого життя в селі. Точно, помилок немає. І саме про це буде цього разу лист.
Кілька раз в наших листах, ми закликали вас прийняти участь у будівництві будиночку для дітей сиріт на о. Вікторія в селі Бугалі. Бог Вірний Своїй обіцянці і тому, що в Його руках всі скарби світу. Завдяки багатьом молитвам і цей проект зібрав всі необхідні кошти і навіть більше. Тому як бонус до будиночку, ми будуємо нові туалети і кілька душових кабін. Ті, хто бачив фото, а хто ні… то я з відвагою прикріпляє фото того туалету, які діти використовують на сьогоднішній день. Фото каже більше за всі мої гарно-підібрані слова. До нас приєдналося двоє чудових братів Павло та Іван з с. Добре. І такою маленькою командою ми вирушили в «угандійсько-екстремальні» умови проживання. Зібравши всі речі, запасшись продуктами харчування, ми, повні натхнення та бажання будувати, помчались на зустрічі того, чого не знали.
Лише вже після 4 тижнів життя в угандійському селі, ми переглядаємо ще детальніше наше життя, умови і те, що ми маємо. Як говорить часто брат Іван: « Як приїду я в Україну, то свиней повиганяю із сараю. А що?… вони живуть краще, чим я жив в Уганді.» І це не здається просто смішно… це правда.
Аня лишилася при місії, адже має продовжувати займатися тими служіннями, за які ми відповідаємо. Тепер вона одна має нести те, що ми робили вдвох. Слава Богу, що все добре і в неї навіть є час, періодично відвідати нас, привезти нам чогось холодного, чи якось там «шматочка розкоші» для білих людей: шматочок смаженого м’яса чи тортика… Говорячи відверто, я вже звиклася жити в умовах місії і не лише в питанні харчуванні і кращої їжі, побуту, умов, присутності душу, води в будинку чи то світла.
Життя по-угандійськи виглядає саме так. Живемо ми в місцевих будиночках, які вкриті травою. Вона ж дає притулок нашим друзям – крисам, які нахабно дозволяють собі не лише ходити в ночі у нас по головам, але і спати, коли досить холодно на вулиці підранок. Хлопці живуть вдвох в будиночку, де пізніше ми ще змайстрували маленьку кухню. До них приєднався ще Петя Харченко, який приїхав до нас із Кенії допомогти на деякий час. Ну а я живу в «шкільному офісі», в якому немає дверей. Тому ми змайстрували такі собі двері-жалюзі із папірусного матрацу. Дивлячись на власний будиночок першого дня, я була в захваті… але не довго. Як виявилося, я не буду там жити одна, а ще 7 дівчат будуть зі мною. Ну як кажуть: в тісноті, але не в обіді.
Перші два тижні, нам готувала їжу місцева жіночка. Але одного дня, вона захворіла. Кілька днів на собі я змогла спробувати угандійське життя в повній красі. В 6.00 ранку з пустими каністрами прямувала до колонки, щоб зайняти чергу і не бути в списку 30, а то в кращому випадку 20. Адже колонку відкривають із 7.00 ранку і закривають о 6.00 вечора. Жіночки ще й досі дивуються, що білі вміють качати воду. Хлопці показали справжній приклад і, приходячи до колонки, качають воду допоки є сили, інколи всім жіночкам. А це ж звичайно розтоплює їхні серця і вони дозволяють набрати нам воду без черги. Одного разу я несла каністру на голові…то дехто дивувався, хтось сміявся. Донесла не всю воду до дому… Тому ми прийшли до простого угандійського правила: хто рано встає, той набирає воду без черги. Просто, зрозуміло і доступно.
Наступним правилом життя для місцевих жіночок: three stones (срі стоунс), три каміння краще мати на подвір’ї, а дрова збирати перед дощем. Хоча більшість жіночок не користуються цими правилами життя. Кілька ранків я вирішила зробити пробіжку, а по дорозі назад збирати дрова. Це було після маленького дощу. Назбирала я лише кілька мокрих гілячок і, старанно вклавши їх собі на голову, попрямувала до дому. Всі озиралися на мене і перешіптувалися. Наші будівничі сміялися з кількості дров, але похвалили, що я поступаю, як місцеві жіночки. «Молодець. Говориш на лусамії, воду носиш на голові, а тепер і дрова вмієш збирати і носити на голові. Все. Тобі треба тільки угандійського чоловіка і лишайся тут назавжди.» Звичайно останню їхню пропозицію я не приймаю.
Ще одним випробуванням і моїми сльозами було готувати їжу на отих мокрих дровах, на отих трьох камінчиках… Я заходила на «кухню» і плакала, виходила - плакала… Такий собі маленький будиночок, покритий травою, яку вони, до речі, витягують, щоб розвести вогонь. Я ж то завжди дивувалася від дірчастості даху на кухні. Тепер в мене є досвід . В стінах кілька отворів, які слугують витяжкою. Вночі там сплять кури…. Вранці після них прибираємо і … готуємо собі їжу. Антисанітарія – слово яке кожного разу з’являлося в мене перед очима, коли я лише поглядала на кухню. Сніданок я не готувала на одинці, адже всі дівчата, жіночки збиралися любуватися, як мзунгу буде куховарити. Кожного разу вони перешіптувалися, коментували і сміялися. Але постійно говорили: «Смачно. А що ти туди додавала?» Після таких 5-6 днів, хлопці не витримали мого заплаканого обличчя і сказали, що ми переходимо на наший білий рівень: газ. Тому зараз у нас є маленька кухня, готуємо на газу і я вже більше не плачу. Слава Богу за прогрес і за те, що видобувають газ і ми можемо користуватися такими благами!
За чотири тижні зібралося так багато історій, що навіть важко вибрати. Тому історій про нас хватить. Поговоримо про будиночок, який будується і дітвору, яка вже вміє співати кілька пісень на українській мові! На сьогоднішній день, будиночок майже завершений. В процесі вікна, двері, підлога і фарбування. Ми вже в очікуванні побачити результат. Будиночок має дві великих кімнати: для дівчаток та хлопчиків. В кожній кімнаті по три вікна, на які ми замовили спеціальні москітні сітки від комарів та інших комах. Звичайно, ліжок там немає. Але на даний час, вони зможуть спати на матрацах і в затишних умовах. Хлопці ж, вкладаючи всі сили, продовжують будувати туалет і душ. Оскільки часу досить мало, а роботи багато, то маємо зараз викладатися на всі сили, щоб встигнути завершити до нашого від’їзду.
Діти дуже полюбили нас і завжди допомагають. Разом співати – це найулюбленіший для них час разом. Співаємо багато. Одну пісню переклали з української мови на англійську і на дві місцевих мови. Пісенька дуже проста. Однієї неділі пастор звернувся до нас: «А ви можете щось заспівати церкві на ваші мові?» Ми довго не роздумуючи, з усіма дітлахами славили Бога на чотирьох мовах. Також кілька раз ми допомагали розділити вечерю… І це був наший шок, сльози, думки… від всього побаченого. Слів, щоб описати враження від такої вечері, не можу підібрати. Та подяка Богові, що Він турбується про сиріт. Зараз в них є хороший запас кукурудзяної муки, щоб готувати пошо кожного вечора. Віримо, що Господь продовжуватиме давати необхідні речі для дітлахів. Наприклад, Бог дарував їм деякі шкільні приладдя і деякі солодощі. А для них це неймовірне щастя тримати в руках маленький подарунок. Хоча багато моментів, які нам насправді не зрозумілі із точки нашої культури. Але, тримаючись Біблійних принципів, продовжуємо робити те, що Бог вкладає в наші серця.
Оскільки зараз сезон дощів, то дітлахи дуже часто хворіють на малярію. Тому вони потребують ваших молитов за це. Ми також хворіли. Подяка Богові, на те, як Бог працює в життя цих дітей, цієї місцевості, в нашому житті і через наше життя, не перестаємо величати Його Ім’я і проголошувати Його спасіння. Моліться, бо Бог чує ваші молитви і працює на цьому місці. А що ми можемо на останок сказати: історій багато, свідчень багато і тому, за чашкою кави з 13 травня розкажемо більше! До зустрічі лицем до лиця дуже скоро! Нехай Бог миру буде з вами! Любимо вас!
Галя, Уганда